Назад к списку

Історія про те, як я полюбив класику

Ви коли не будь знімали на плівковий фотоапарат? Не мильницю на батарейках, а справжній, механічний. Круте відчуття…    Ще до недавна я ніяк не міг зрозуміти людей, що захоплюються класикою. Типу старі вінілові платівки, раритетні автомобілі, меблі … От навіщо мучитись з якимось древнім програвачем, щось там кудись крутити, налаштовувати, якщо прямо на своєму телефоні за пару секунд одним пальцем можна знайти будь-який трек і тут же його послухати. Дивні якісь люди… 
   Але ближче до теми. Вже років зо 20, у нас (тепер уже у батьків) в шухляді лежав старий, ще дідівський «Зеніт». Пам’ятаю, як батько мене, малого, на нього знімав, але відколи «цифра», років 20 тому вийшла в широкі маси, він ту шухляду так і не покидав. Кілька разів, на початку свого «становлення» фотографом, я його діставав, з цікавістю роздивляючись механічні кільця регулювання всього на світі і уявляв собі, скільки ж це часу і навиків потрібно було, щоб таким «агрегатом» щось зафіксувати. Бодай просто правильно, не кажучи вже про якусь художність.
   Але бажання ним поклацати засіло і визрівало. Щось типу внутрішнього виклику самому собі.І от, цей день настав. Ми з Альонкою чергово разу прийшли до батьків в гості. Повечеряли, попили чаю і я, вдало підловивши момент (в чоловіків є характерне «вікно доброти» після вечері), так ніби між іншим кажу : «Тат, а пам’ятаєш у нас там зеніт лежить без діла? Може я трохи…» - ну і все в такому дусі. Тато трохи подумав (для вигляду) і дав «добро». Заодно провівши відповідний інструктаж по заряджанню плівки, шкалі підбору експозиції і т.д. Ще й нарив у себе дві невикористані ЧБ плівки, древній штатив зі струбциною і ще кілька «аксесуарів». І я, щасливий як слон, забрав те усе до себе. 
   Плівку кольорову я купив тільки через тиждень. Довго думав брати ISO 100 чи 200, на 24 кадри, чи на 36… Це був урок №1 – підбираємо інструмент. В результаті купив, єдину яку зміг знайти і переконуючи себе, що це саме те, що треба, злегка тремтячими пальцями зарядив її в камеру. Та тадам! Зараз ця штука знову оживе після 25 річного сну!
   І отут постало питання. Кадриків тільки 36. Що будемо знімати? Урок №2 – думай, що знімати. Тааак… Явно для початку треба щось простеньке і статичне, щоб можна було все як слід налаштувати. Портрет. Я ж типу портретист. Слухняна модель в мене є … Тааак… Вечір, світла з вікна вже малувато… Завтра спробую.
   Завтра. Альонка сидить на дивані з ноутом. Класне світло, класна поза, приблизно визначив ракурс. Беру фотік (пробачте, фотокамеру) і … Ні, не форкаю, починаю думати. Урок №3 – знову думаємо, підбираємо витримку і діафрагму . Покрутив туди – забагато, сюди покрутив – замало. Ну щось там в решті-решт підібрав. Тепер вручну фокусуємося… Ну одним словом виглядає це так: стоїть хлопець на одному коліні і дві хвилини щось шаманить. Фотографа нагадує тільки приблизно.
   Врешті-решт таки зводжу затвор і з завмиранням серця роблю «клац». І першим ділом рефлекторно дивлюсь, як вийшло. А куди дивитись? Блін, тут же нема екранчика) Як воно вийшло, дізнаєшся тільки, коли відзнімеш всю плівку, проявиш і надрукуєш. От тоді, через місяць-два й буде видно, як ти щойно «клацнув». Урок №4 – терпіння.      Минув майже місяць, відколи зробив перший кадр. Залишилось ще 7 до кінця плівки. Щоразу, беручи в руки цю штуку, я багато думаю, зважую, підбираю і тільки поітм натискаю. Як снайпер. І знаєте що? У мене з’явилась повага. Я ще навіть не бачив, що там назнімав, але однозначно з більшою повагою беру в руки Зеніт, ніж свій робочий Nikon, яким роблю сотні кадрів за зйомку. Акуратно так беру, з повагою. 
    І сам процес зйомки став поважати. От ідеш парком – бачиш класне місце і вже б фоткати… А ні. Зважуєш в голові чи воно того варто, чи вистачить витримки для різкості, про що буде це фото… І… йдеш собі далі. Це зовсім інша філософія ніж «побачив – навів – натиснув», а поітм, якщо не вийшло – ще кілька разів натиснув. Тут ти снайпер, а не автоматник. І сама камера. Механічна…
    Теж колись не міг зрозуміти, навіщо так дорого платити за механічні годинники, якщо є кварцові, які нічим не гірші і коштують дешевше. Тепер розумію. Зовсім інше відчуття від металевого коліщатка, яке при повертанні робить механічне «клац», ніж від пластикової кнопки, яка робить «біп». Це як паркет і ламінат, картина і монітор. Справжнє і імітація. 
   Я починаю розуміти класику. Вона вимагає поваги до себе і до того, що символізує. Чого й всім бажаю)