Сприйняття людини. На фото і в реальності.

   В наш час, більшість знайомств припадає на віртуальне середовище. В нас тисячі друзів в соцмережах, більшість з яких, ми «в живу» напевне ніколи й не бачили. Ми постійно переглядаємо профілі з аватарками інших людей, бачимо їх фото у рекламі на вулиці, з журналів та рекламних буклетів на нас дивляться усміхнені лиця. Інтернет так і засипає картинками з фото знайомих і не дуже осіб. Аватарки правлять світом). 
   От для прикладу, ви натрапляєте у фейсбуці на потенційно цікаву для вас подію. Щось там про сучасне фото, тенденції, проблеми і все таке… Таааак…. А хто організатор? Якийсь Ігор Шерепот… Що робимо в першу чергу? Правильно! Переходимо на його профіль і починаємо гортати аватарки. Потім просто «світлини». Його і з ним. І вже потім читаємо інформацію. Хто такий, чим займається і т.д. Хоча, скоріш за все, ще на етапі аватарок ми вже підсвідомо вирішили, що такий суб’єкт нас мало цікавить і навряд він може організувати щось достойне нашої уваги. Або навпаки, організатор – молода симпатична актриса театру, з відповідними експресивними аватарками. Таку можна й послухати, вона напевне знає, що каже.
   Хоча хто ці люди насправді – ми й уявлення не маємо. Дедалі частіше людина формує власне уявлення про іншу людину на основі кількох неве

Читать дальше

Історія про те, як я полюбив класику

Ви коли не будь знімали на плівковий фотоапарат? Не мильницю на батарейках, а справжній, механічний. Круте відчуття…    Ще до недавна я ніяк не міг зрозуміти людей, що захоплюються класикою. Типу старі вінілові платівки, раритетні автомобілі, меблі … От навіщо мучитись з якимось древнім програвачем, щось там кудись крутити, налаштовувати, якщо прямо на своєму телефоні за пару секунд одним пальцем можна знайти будь-який трек і тут же його послухати. Дивні якісь люди… 
   Але ближче до теми. Вже років зо 20, у нас (тепер уже у батьків) в шухляді лежав старий, ще дідівський «Зеніт». Пам’ятаю, як батько мене, малого, на нього знімав, але відколи «цифра», років 20 тому вийшла в широкі маси, він ту шухляду так і не покидав. Кілька разів, на початку свого «становлення» фотографом, я його діставав, з цікавістю роздивляючись механічні кільця регулювання всього на світі і уявляв собі, скільки ж це часу і навиків потрібно було, щоб таким «агрегатом» щось зафіксувати. Бодай просто правильно, не кажучи вже про якусь художність.
   Але бажання ним поклацати засіло і визрівало. Щось типу внутрішнього виклику самому собі.І от, цей день настав. Ми з Альонкою чергово разу прийшли до батьків в гості. Повечеряли, попили чаю і я, вдало підловивши момент (в чоловіків є характерне «вікно доброти» після вечері), так ніби між іншим кажу : «Тат, а пам’ятаєш у нас там зеніт лежить без діла? Може я трохи…» - ну і все в такому дусі. Тато трохи подумав (для вигляду) і дав «добро». Заодно провівши відповідний інструктаж по заряджанню плівки, шкалі підбору експозиції і т.д. Ще й нарив у себе дві невикористані ЧБ плівки, древній штатив зі струбциною і ще кілька «аксесуарів». І я, щасливий як слон, забрав те усе до себе. 
   Плівку кольорову я купив тільки через тиждень. Довго думав брати ISO 100 чи 200, на 24 кадри, чи на 36… Це був урок №1 – підбираємо інструмент. В результаті купив, єдину яку зміг знайти і переконуючи себе, що це саме те, що треба, злегка тремтячими пальцями зарядив її в камеру. Та тадам! Зараз ця штука знову оживе після 25 річного сну!
   І отут постало питання. Кадриків тільки 36. Що будемо знімати? Урок №2 – думай, що знімати. Тааак… Явно для початку треба щось простеньке і статичне, щоб можна було все як слід налаштувати. Портрет. Я ж типу портретист. Слухняна модель в мене є … Тааак… Вечір, світла з вікна вже малувато… Завтра спробую.

Читать дальше